У посмішці її є щось таке…

У нічний час, коли вона вже спала, він був у чарівному світі слів, які немов танцювали перед ним. Він дивився, як у повітрі кружляють під музику прекрасні пари з найфантастичніших слів, які він відбирав, ніби представник журі на головному конкурсі танцю. Але які би з пар чи одиноких танцюристів він не вибрав, код не був вірним, програма не працювала. Правильний код він шукав вже дуже давно. Програма мала знімати блокування Любові з усіх у всьому світі. Тоді він знову зможе Любити її. Йому вже починало здаватись, що для розв’язання такої нетривіальної задачі, вірного коду взагалі не існує. Та все ж, не втрачав надії та продовжував шукати вірний шлях.
***
Тієї ночі до неї прийшли уві сні три янголи. Вона не могла їх роздивитись, але дуже чітко чула, що вони говорили. Перший з них задумливо сказав: «Кожен закуток її посмішки явно приваблює». Другий спішно додав: «Йому не можна здатись ось так». Третій спокійно проговорив: «Я повністю впевнений у ній». Вона посміхнулась їм та здійнялась догори. На тій висоті, де вона опинилась, було затишно та надзвичайно спокійно. Дні там не ділились на буденні чи вихідні, сонячні чи похмурі, кожен з них був неповторно прекрасним. А ночі були… Кожна наступна у мільйони разів краща за попередню. З висоти її польоту розгортався безмежний, захопливий вид на Землю. Одна сторона планети яскраво світилась у променях Сонця, яке спостерігало, як люди кудись поспішали, спілкувались, займались необхідними справами, а місцями відчайдушно сміливо відбивали напад ворога. На іншій стороні була ніч. Там світились міста та села, з’єднувались, мов підсвічені нейрони, у блискучі янтарні ріки. Поки люди спали, земля повільно крутилась, немов велетенська іграшка над невидимою колискою, і над усім цим кружляли далекі дивовижні зорі. Внизу вона побачила його. Він здався їй у той момент дитям, яке захоплено грається в якусь свою гру, і зовсім не помічає її турботу. Вона посміхнулась, розлилась всеосяжною Любов’ю, сила якої сягала самого Сонця, і лагідно вкрила його зоряною ковдрою. Двері у світ абсолютно нічим не обмежених можливостей знову було відімкнено!
***
Він був майже у відчаї. Чому… Невже немає рішення… Невже все марно… Задумливо проходячи по дому, він зайшов до неї в кімнату. Вона спала. Срібне світло місяця м’яко підсвічувало її обличчя. Він підійшов ближче та злегка, щоб не розбудити, поцілував її. Такого він не робив вже дуже давно, адже щоночі був надто заклопотаним програмою, роботу над якою потрібно було завершити якнайшвидше. Вона посміхнулась, ніби відчула той поцілунок… І він побачив… У посмішці її було щось… Це було щось знайоме, як диво, яке натякає на те, що ти на вірному шляху… Він швидко повернувся до кабінету та взявся писати… Писав не зупиняючись, мов летів… Над будинками, озерами, містами, селами, над нічними ріками, темними нескінченими лісами, зеленими безкрайніми лугами та над глибокими океанами… Писав те, що вірно… Створював Те, чого бракувало у коді програми.
***
Прокинувся він від її голосу, почув, як вона чарівно співала разом з ранковою пташкою. Він дуже здивувався, бо почув у тій неймовірно знайомій мелодії абсолютно вірний код. Піднявся та побачив, що заснув головою просто на столі. На екрані перед ним був ідеально чистий код. Він натиснув на запуск. Програма розгорнулась та полилась безмежною спокійною рікою у сонячному сяйві, з неймовірною легкістю знімаючи з усіх блокування Любові та назавжди завершуючи війни і зло. Він встав з-за столу з відчуттям всеосяжної радості та хвилями нової всепроникної ріки Любові полинув до неї у кімнату.

2022 © Вячеслав Л.