З Тобою – Я, і неважливо, хто проти Тебе

Вона йшла вулицями старого міста. День був теплим та сонячним, навколо квітла Весна, яку вона не бачила, здавалось, цілу вічність. Вона замріяно немов би летіла над землею, навколо неї радісно співали пташки. Хтось з них оспівував тепло сонця, довершеність форми дерев, на яких вони розмістили свої будиночки, хтось – загадкову природу людей, потоки яких там внизу пливуть кудись у пошуках щастя. Всі разом вони співали про красу цього неймовірно дивного світу. Вона розуміла все, про що вони хочуть сказати. Навколо неї, в її новому світі, звучала пісня, яку він співав їй зранку:

Дивлюсь на всіх, і Любов, бачу, спить,
Поки моя гітара тихо плаче.
Вдивіться в себе, відчуйте Її,
Поки моя гітара все ще плаче…
(©George Harrison – While My Guitar Gently Weeps)

«О, мій безмежний Всесвіте, – подумки зверталась вона, – чому Ти не познайомив нас раніше… Тоді… Багато років тому. Адже була мить… Я впевнена… Відчуваю… Був той момент… Не могло не бути… Коли ми пройшли один біля одного, зовсім близько, можливо, навіть злегка торкнулись руками, і сьогодні я відкриваю в собі те, про що знала нескінченну кількість років». То було щасливе збентеження. Вона з радістю дивилась на людей, прямо їм в очі, та дарувала іскру, яка допоможе їм також розбудити в них самих любов, що поки ще спить. Відчуття було таке, як ніби ти маєш щось неоціненне та дуже сильно бажаєш поділитись з іншими, бо то є щось неймовірне, прекрасне,  божественне, безмежне…
***
Вона зайшла до суду. Засідання невдовзі мало розпочатись. Клієнт, адвокатом якого на сьогоднішньому засіданні вона була, дивися на неї стримано-схвильованим, але разом з тим безмежно спокійним поглядом, що виглядало так ніби підсудний сьогодні не він а вона. Вона сіла поруч з ним. Суд почався. Його звинувачували у тому, що він проявив співчуття до пари, яку притягували до відповідальності за справжнє признання один одному у коханні. Вона поглянула на суддю, то був чоловік середніх років. Він осудливо поглядав на підсудимого, і всім присутнім ставало зрозуміло, що буде винесено дуже суворе рішення. Вже довгі роки на всій планеті діяв закон, згідно з яким не можна по-справжньому признаватись в коханні. Також, як і висловлення співчуття парам, які бажають, але не можуть явно цього зробити через закон, прирівнювалось до такого ж протизаконного признання в коханні. Якби підсудимий не висловив співчуття, наміри тієї прекрасної пари були б розбиті, а сама пара показово засуджена за цей “надважкий злочин” – їх відправили б до в’язниці строком на 100 життів. Бути адвокатом таких правопорушників, як її сьогоднішній клієнт, дуже важко. Їх зневажають всі – прокурори та судді, школярі та бабусі на лавках, та часом навіть здається, що й собаки плюють на їх сліди. Вона ніяк не могла зібратись з думками, у неї в голові знову й знову звучала ранкова пісня її законно оголошеного обранця. Ноти тієї музики переплітались зі спогадами про те, як вони літали з ним безкрайнім простором, сіяли у простір слова, які перетворювались на птахів, що вранці дорогою до суду співали їй… Вони кружляли десь між небом та землею, розчинялись один в одному та наповнювали собою увесь Всесвіт…
Голос судді вирвав її з того чарівного світу. Вона отямилась від своїх, заборонених законом думок – слово було надано їй. За протоколом вона повинна також засудити дії підсудимого та зробити це з особливими відтінками, які чітко прописані в Законі та яких вона додасть від себе. Якщо вона не зробить цього, то сама підпаде під надтяжку статтю про почуття кохання, та буде негайно відправлена до в’язниці на червону планету. Але в цьому випадку її клієнт залишиться на свободі, всі звинувачення з нього буде знято, так само, як було знято їх з тієї пари, якій він поспівчував. Вона встала і… Знову згадала його ранішню пісню. Музика розліталась квітами по дому, вилітала у вікно кольоровими метеликами, здіймала весь світ понад небо. Хотілось жити, щоб розповісти всім про те, що таке можливо, що подібне диво існує. Хотілось співати так голосно, щоб це було чути всім людям на планеті, і щоб всі вони прокинулись від свого сну… Несподівано вона сказала: «Шановний суд, шановний пане суддя, цей чоловік не може бути засуджений, оскільки він співчував людям, яких звинувачували у тому, що вони пробудили у собі найпрекрасніше почуття та зізнались один одному у безмежному коханні, а отже, і в ньому самому пробудилось це надзвичайно високе почуття, яке насправді здатне врятувати наш світ!..» Зал завмер у тиші. Всі були приголомшені, а слова її вже летіли хвилями всіх частот, в усіх напрямках світу. Суддя задумався довше, ніж звичайно, в залі продовжувала дзвеніти своїми натягненими струнами тиша… А потім сталось диво – він встав і офіційно повідомив те, що підсудний не може бути засуджений, оскільки пробудив у собі Любов, і ніякий закон не зможе змусити його не помічати чистого світла нашого прекрасного нового світу! Світу нових, сповнених Любов’ю, неймовірних людей!.. Конвой вже підходив до судді з усіх сторін. Молоток в його руці впевнено опустився востаннє… Навколо пішла луна… А звідусіль все голосніше та ясніше було чути пісню:

Дивлюсь на всіх, і Любов, бачу, спить,
Поки моя гітара тихо плаче.
Вдивіться в себе, відчуйте Її,
Поки моя гітара все ще плаче…
(©George Harrison – While My Guitar Gently Weeps)

2022 © Вячеслав Л.