Вона летіла високо,
Світ заливався дощем.
Він сидів там внизу …

Вона подивилась на нього щоб побачити чи він також відчуває це. Це було щось неосяжне і разом з тим надзвичайно зрозуміле, як рідний дім, як блискавка серед неба, як вода і вогонь, як безмежна стихія та спокій. Вона дивилась і благала кожну часточку Всесвіту про те, щоб він також відчув.
***
Він дивився перед собою. В ньому палала пожежа. Він не міг зрозуміти що це … що може так виносити його зі сцени театру життя, розбирати на маленькі клаптики і розкидати по найвіддаленішим місцям світу, а потім знову збирати в іншому порядку, і все це супроводжувалось відчуттям безперевного щастя.
О так, він відчував … відчував це! Сила того явища була такою, що достатньо було найменшої миті погляду в очі, для того щоб світлом тим, тієї ж секунди спалити увесь Всесвіт, та одразу створити там безліч нових світів.
Він уважно прислухався до нового довершеного інструменту, чув високий натяг його струн. Було незрозуміло, як так … як він міг втратити стільки часу, жити без тієї життєво необхідної музики. Він бачив, як щире бажання говорити все, вигравало новими фарбами на чистому аркуші любові. Бачив, як радість дзвеніла сяйвом мільярдів зір. Відвертість тихо підходила до неї та гладила по голові, брала її за руку та вела крізь океан, крізь хмари, крізь саме Сонце. З дитячою цікавістю розглядав як ніжність мʼяко вкладала її на місяць у небі, колисала мов у колисці.
Вона була приголомшена, немов розвіяна по безмежному полю, і одночасно перебуваючи у кожній точці світу, прислухалась до всіх нот які звучали у висоті тої Весни. Вона бачила як він також відчуває це. Бачила як він хотів це приховати, але було зрозуміло що то неможливо, все проявиться, і це польється звідусіль, достатньо лише невеликого відрізку часу. За мить він вже також знав що вона бачить те полумʼя, яке не сховати і не згасити нічим. Воно вже відображалось у ній, та починало змінювати світ. У перші секунди було помітно лише незначні зміни у розміщенні фізичних обʼєктів світу. Але вже за якусь хвилину можна було бачити зрушення континентів, та перестановку океанів на планеті. За пʼять хвилин вже було видно як на Сонці зʼявлялись величезні прожектори, яскравіші за саме Сонце, і відбувалась явна підготовка до якогось грандіозного шоу. Зорі на небі збирались у групи, обговорювали те що відбувається, готувались до початку містерії.
Вона ненароком, на мить відволіклась щоб перевести подих, та тої ж миті впала у Океан … у крижану воду, необачно залишеного кимось відкритим, Океану реальності. Вона одразу відчула як неймовірно далеко він від неї… він був далі, ніж кінчики її пальців, і докричатись до нього вона не зможе. Дуже обережно, задіявши увесь свій досвід та знання, вона почала робити плавні рухи руками, та відчула як повільно підіймається до поверхні. Перед самою поверхнею її зустрів товстий шар міцної холодної криги. Вона відчула що повітря закінчується і вона не встигне вибратись. Холод, потираючи руки, радісно вмощувався у її серці, і також збирався подивитись на виставу, та посміятись з нерозумності та безрозсудності акторів. Вона з останніх сил пробувала згадати як потрапила сюди, щоб знайти вихід. Поодинокі незнайомі риби пропливали повз неї, щось беззвучно казали широко відкриваючи рот, та ковтали слова. Вона бачила як їм немає ніякого діла до неї. І їй не було діла до них, до їх банальних, затертих алгоритмів життя, та до того про що вони кажуть. Що можуть вони сказати, коли не мають навіть іскри Любові в очах. Останні повітряні бульбашки підіймались догори, та й їх також зупиняла нескінченна крига на поверхні Величного Океану. З тих бульбашок вже почали утворюватись цілі сузірʼя. Вона втрачала свідомість. Спочатку все навколо почало темніти, пропали будь-які звуки, а думки приготувались до проходу через вузький тунель, через який все одно не пройде жодна з них, навіть якщо усі вони вистрояться у чергу. Пітьма настала навколо… настала вже майже всюди. Вона згасала. Страху не було, з нею залишились тільки спогади… Та ж раптом, вже майже перед самим входом до тунелю, сталось це! Яскраве світло осяяло все і скрізь! Вона почула як Він своїм вогнем тисячі Сонць розбиває кригу та лагідно виймає її з холодного Океану… лід швидко перетворювався на пару та підіймався у ясну блакить неба Весни, утворюючи нові білі хмари над будинком…
***
Вона неспішно встала, сказала що замерзла та йде вдягнеться. А Він тієї ж миті створив Небо яке вміло плакати і сміятись, Землю що зближала їх та об’єднувала, та Сонце яке дарувало їм таке необхідне та світле тепло нового весняного дня!

2024 © Вячеслав Л.