Близько півстоліття пройшло з часу, коли була завершена війна… Завершена волею Великого Світла. Прозорий купол, що був зведений над світом людей свідомих, вигравав веселкою на небі у променях все такої ж теплої вечірньої зорі. Купол був зроблений з надпрозорого та надміцного матеріалу, що міг витримати надзвичайно сильний удар. Але навіть такий захист нікого не міг врятувати від неземної сили Великого Світла.
Півстоліття Він і Вона дивились один на одного. Час для них повністю зупинився, вони стояли завмерлі так само, як тоді, коли зустріли Велике Світло. Тіла були непорушні, але живі… Та будуть залишатись такими вічність. Очі… Її прекрасні очі були, як і багато років тому, сповнені чарівним світлом життя, глибиною у весь Всесвіт. Блискавки імпульсів думок, що мейнстрімами й тонкими струмками пробігали по сітківці її очей, випромінювали ту глибину у Зовнішній світ, немов співали пісню про те, якими довершеними є почуття у новому світі, та яких висот може сягати Кохання. Блискавки ті підхоплювали його в політ разом з нею безмежним світом.
***
Вечір тихо обіймав їх з усіх сторін. У небі поодиноко засвічувались далекі зорі, які ще не бачили того, що сталось на цій прекрасній планеті. Велике Світло долетить до них лише за мільйони років, і тоді вони будуть захоплено читати дивовижний код з блискавичних імпульсів на сітківці її неймовірних очей, та відкривати для себе нову гармонію чарівної музики з недосяжного краю Всесвіту. Він зчитував візерунок спалахів та від неможливості знайти вихід не міг стримати сліз. Та вони хоча б мали можливість дивитись один на одного. А скільки людей зустріли Велике Світло наодинці – і сьогодні відлуння ударів одиноких сердець шириться світом.
***
В ту мить, коли прийшло Велике Світло, вони стояли поруч, дуже близько, та дивились один одному в очі. І настала та мить. Усе навколо перетворилось на яскраве чисте біле полотно… У перші ж секунди після того, як спалах зійшов, вони побачили один одного застиглими непорушно, мов на картині. Сказати чи зробити будь-що не міг більше ніхто на планеті. З ними залишилось лише те, що вони сказали та почули раніше. Він так і не встиг подарувати їй всі тонкі відтінки фарб того чарівного світу, у який його відносить глибокий безмежний океан Всесвіт очей її… Як же він хотів доторкнутись до неї! Жодної можливості обійняти, відчути тепло один одного, вже не було. Але вони мали інструмент для того, щоб з’єднуватись в одну спільну яскраву сутність. Інструментом тим були очі… І вони навчились розмовляти поглядом… Від тієї розмови все навколо розквітало та під сяйвом їх внутрішнього світла проявлялось барвами, які раніше були недоступними. То був світ значно глибший, ніж світ звичайних земних слів. Вони вже не бачили нічого, крім неповторних візерунків спалахів на сітківці очей один одного, і зовсім не помічали, де вони і що відбувається назовні – чи то день, чи то ніч… а навколо них безмежністю Любові світилась Весна!

2022 © Вячеслав Л.