Вона була впевнена, що багатство принесе їй щастя, з юних літ вірила, що саме так і буде. Майже весь свій час вона витрачала на забезпечення майбутнього стану щастя. Навіть у виборі партнера була абсолютно передбачувана, основний критерій – забезпеченість. Час минав, а щастя вона все не відчувала. Це її зовсім не бентежило, вона була абсолютно переконана в тому, що прийде час, коли щастя полине на неї широкою та сильною рікою, понесе за небокрай буденності, швидко, безповоротно та назавжди.
***
Він був самодостатнім та впевненим у тому, що щастя не залежить від достатку. Розумів, що багатство приносить лише певний комфорт в життя. Щастя ж – набагато тонкіше, незалежне від зовнішнього комфорту почуття, яке тихесенько спить всередині та може пробудитись будь-якої миті. Він відчував моменти щастя у різні періоди свого життя — і далеко не всі ті часи супроводжував достаток. Коли він побачив її вперше, йому надзвичайно сильно захотілось прямо там здійнятись з нею до небес, летіти поряд, захищати та оберігати. Хотілось віддавати всю свою любов. Почуття у той момент були такими сильними, що він у ту ж мить без вагань вирішив звести для неї чарівні сходи, якими вони зможуть піднятись на самі небеса. Але для того, щоб здійснити мрію, потрібна була також її участь. Він шукав спосіб залучити її до того масштабного проєкту. А час ішов. Одного разу він випадково побачив у мережі її світлину. На нього дивилась дівчина, сповнена внутрішнього світла. У погляді її були радість життя, впевнений рух вперед та вся її любов. Але проглядались там також дещо прихований відчай та ледь помітні іскри надії початку руху не лише вперед, а й догори. Фото просто кричало – пора! І він написав їй. То була перша сходинка.
***
Вони лежали поруч на вже немалій висоті, навіть не лежали, а, як йому здавалось, перебували у вільному падінні десь між небом та землею. Але так здавалось тільки йому. Вона ж, попри вже досить високі сходи, так і не відчувала захопливих нот польоту, не хотіла розгледіти всі ті неймовірні кольори наповненого любов’ю простору, крізь який вони пролітали. Можливо, його кроки були не зовсім вдалими, а слова – недостатньо переконливими. Він неспішно розгортав план проєкту, обережно торкався до неї, звертаючи її увагу на цікаві моменти на тому шляху, з надією побудити йти разом з ним до самого верху. Та вона не вірила. Не вірила у проєкт, не вірила у нього, не вірила у те, що знайде там щастя. Вона й далі була впевнена, що, коли їй треба буде, вона зможе купити собі ті сходи на небеса. Була переконана, що сама у змозі з тим розібратись. Він все давав… З легкістю давав їй окремі слова, фрази та довершені незвичайні історії… Все було марно. Навіть в моменти, коли була разом з ним, вона все одно думала, що тільки витрачає час і треба негайно йти збирати такі вкрай необхідні для щастя матеріальні блага. «Що мені з тих сходів, – думала вона, – там, нагорі, точно немає ніякого багатства».
Він на кожному етапі проєкту дуже ясно бачив той простір, куди ведуть сходи. Там були спокійні хвилі безмежного океану свідомості у яскраво-білому світлі Сонця, творче мерехтіння зірок, загадкова посмішка у сяйві срібного Місяця, радісні дні та неймовірно затишні ночі, щастя життя у єднанні всього в одній суті, в одному моменті… У моменті, який зібрав у собі всі часи необмежено великого зовнішнього та безмежно глибокого внутрішнього Всесвіту.
Вона тихо сказала: «Мені треба йти». Він мовчав та розглядав тріщину у верхній сходинці. Подумки вирішував, як зводити сходи далі. Останню сходинку потрібно забрати, на неї не можна опирати сходинки, які будуть вище, бо вони можуть зруйнуватись. Вона коротко поцілувала його та пішла. Він не міг повірити, що так буває. Невже вона все ще не бачить, куди ведуть сходи? Чому вона пішла донизу?.. І у той момент він зрозумів… Ніхто, крім нього самого, не бачив простір, куди приведуть сходи. Вона бачила лише непевну спробу збудувати шлях кудись догори, і не відчувала щастя, яке відчував він у тому захопливому процесі. Не бачила вона й простору там нагорі, яким бачив його він. У неї був свій звичний спосіб життя, свій комфорт та своє бачення щастя. Він зрозумів та прийняв це… Але навіть не думав здаватись.
Сходинку з тріщиною було обережно демонтовано. Знову можна було продовжувати зліт. Але дещо змінилось. До простору, куди мали привести сходи, зайшли темні грозові хмари — там більше не було місця для радості. Він бачив спалахи та дим від пожеж. Їх дім став зовсім непривабливим та небезпечним. Тепер у неспокої, який оточував те місце з усіх сторін, потрібно було вберегтись від спалахів ненависті, диму обману, холоду та дощу байдужості.
***
Час ішов, не зупиняючись ні на мить. І одного дня зведення сходів було завершено. Він сидів на верхній сходинці, стиснувся від холоду та вдивлявся у темноту невизначеності. Настав час запросити її зійти тими сходами до нього. Але ж куди запрошувати, у цей холод? У цей нестерпний морок? Та зробити це треба. Якщо вона не прийде, то вже завтра тут буде великий натовп незнайомих людей, які будуть хаотично залишати свої символи прямо на божественних струнах, які наповнюють щастям та любов‘ю їх спільний дім.
Він набрав номер. Довгі гудки монотонно відлунювали навколо рівномірними рядами звукового тону одного й того ж кольору та, здавалось, будуть звучати вічність.
— Так, – нарешті почув він її голос.
— Привіт, – сказав він.
— Привіт, – тихо відповіла вона.
— Ти прийдеш? – з надією спитав він та стиснувся від холоду ще більше.
— Так, прийду, – ще тихіше сказала вона.
— Я чекатиму, – відповів він…

Усе це було так несподівано! Думки замерехтіли фосфорними вогнями. Він думав, як бути далі, з чого почати. Як витіснити темноту, позбутись холоду та відвернути нескінченний дощ… І він знайшов вихід… Впевнено, без краплини сумніву піднявся на верхній сходинці у повний зріст та побачив, як став немов би вище за холодну тінь мороку, що захопив їх простір. Перед ним розгорнулась картина, де яскраві промені весняного сонця з легкістю різали густу темряву, і та під ними танула, а теплий вітер наполегливо та впевнено витісняв гнітучий холод геть у димохід каміна так, щоб той вже не повернувся ніколи. Він підійшов до каміна та запалив вогонь. Вогонь спочатку повільно, а далі все впевненіше розгорявся і приємно заспокійливо потріскував, проводжаючи до самого неба свої частинки втілені в іскри. Невдовзі той вогонь буде відблискувати в її очах дивовижними відтінками незліченої кількості кольорів її справжньої світлої нової мелодії. Вона сходами на небеса повільно підіймалась до нього.

2022 © Вячеслав Л.