Гра незабаром мала розпочатись. Усі четверо учасників були хто де. Між ними могло бути кілька метрів або ж сотні, а то й тисячі, кілометрів відстані. Вона була дуже виснажена, але налаштована на сильну рішучу Гру. Сьогодні готувалась зіграти на підйомі емоцій. Інші троє гравців були чоловіками. Саме вона мала розпочати Гру, надіславши іншим учасникам слово: «Привіт». Вона вирішила трохи почекати. Аж раптом почула звук повідомлення у застосунку для Гри. Взявши смартфон, побачила, що до застосунку надійшло повідомлення. Це було поза правилами, але вона мала можливість сама вирішувати, чи повідомляти про це. Якщо не записати до приміток про недотримання правил, в такому випадку порушення не враховується. Вона чекала, що цього разу будуть порушники, і хотіла того сама. З цікавістю відкрила застосунок. То було послання від одного з учасників Гри: «Привіт. Як настрій?». Вона відписала: «Привіт. Може бути». Через короткий час надійшло наступне повідомлення: «В такої прекрасної світлої людини, як Ти, настрій також має бути яскравим та прекрасним. Ти дивишся на себе? Бачиш свою дивовижно прекрасну часточку у спільному світлі нашого світу? Вона ж сяйвом твоїм підсвічує все навколо! Вночі вона – у нічних світлячках та у милих ліхтарях біля будинку, вдень – у Сонці та навіть Місяці, який світиться Твоїм внутрішнім світлом, і не тільки вночі. У снах вона – у захопливих польотах над квітковим полем та безмежним чарівним світом навколо, посеред нас та в нас самих!». Вона на хвилину задумалась та відписала: «Я не дивлюсь на себе вже довгий час. Вірніше, дивлюсь, але не бачу себе, не бачу свою часточку світла… Я заблукала у низці помилкових цінностей, у сухому темно-сірому прагматизмі, а останнім часом ще й заплуталась у важких ланцюгах меркантильності… Я вже не пам’ятаю ні правил, ані цілей Гри. Я забула, для чого все це, увесь цей світ навколо мене. Навіщо він?».
Відповіді не було довго. Вона вже збиралась все ж таки офіційно розпочати Гру, але раптом задзвонив телефон. То був другий учасник Гри. Вона прийняла дзвінок:
— Так!
— Привіт!
— Привіт!
— Що робиш? Не зайнята? Давай зустрінемось, – полились до неї пропозиції.
— Де ти? – спитала вона.
— Я в себе. Прилітай.
— Добре, – відповіла вона, сама не розуміючи, навіщо вчергове так сказала.
— Чекаю, – відповідь була, як завжди, короткою, після чого він перервав зв’язок.
«Ну от, – подумала вона, – все, як завжди. Ось візьму і не приїду. Може, наступного разу буде не так різко та безкомпромісно підходити до запрошення». Вона не чула своїх думок, не помічала того, що вже зараз хоче, щоб був наступний раз. Та їй було у той момент байдуже до прислуховування до себе, байдуже до всього на світі, до будь-чого, що не є ним або не пов’язане з ним. Подумки вона була вже там, біля нього. Вона безоглядно любила його. Вся сутність її душі була з ним — від самого ранку й до ранку наступного, під час бесіди з людьми та обідньої перерви, коли вона кермувала авто, чи з ранковими променями сонця здіймалась у небеса. Любов та була вищою за все на світі, вищою навіть за її безмежну часточку душі у мережі спільної свідомості Всесвіту. То був глибокий та безкрайній спільний простір, у якому вони, мов взаємопов’язані часточки у квантовому полі, відчували стан один одного, незалежно від відстані між ними. За тією любов’ю зовсім зникав страх, прагматизм та всі інші звичні переконання матеріального світу. Навіть відчуття самозбереження тихо сиділо у закутках свідомості та гірко плакало. Вона вдягалась, добирала доречні прикраси, збиралась, щоб поскоріше вирушити до нього. Від думок про те, щоб провчити його своїм «неприїздом», не залишилось і сліду.
Вона вийшла з дому та застигла… До будинку під’їхав третій учасник Гри. Він підійшов та здивовано спитав: «Ти куди?». Вона мала щось відповісти, хоч і не хотіла.
— Треба купити ще дещо до столу, – сказала вона.
— Я підвезу, – наполегливо сказав він.
— Добре, – погодилась вона, оскільки знала, що коли він вже тут, то фантазувати більше немає сенсу.
Вони сіли в машину та поїхали в нікуди… Без будь-якої справжньої мети та захопливої висоти емоцій. Вона сиділа на передньому сидінні авто, дивилась у вікно, а в очах у неї з’являлись та росли прозорі діамантові краплини, які вона чим далі, тим менше могла приховувати. Вона вже знала, що Гра сьогодні так і не розпочнеться. Але завтра… Завтра прийде Весна — і вона буде абсолютно впевненою у Перемозі.

2022 © Вячеслав Л.