Повільно на саме небо підіймали її лагідними обіймами сонячні промені, мчали донизу та здіймали знову й знов у височінь хмар, все вище й вище. Хмари були підсвічені новим Сонцем, яке вже майже зайшло за небокрай її рідної планети. Вона переливалась з однієї хмарини в іншу сяйвом свого волосся, яке ніжно пересипалось, так, ніби було зроблене з шовку, накинутого на небесні скульптури із хмар, що схожі на високі засніжені гори.
Зореліт, готовий до польоту, одиноко височів над стартовим майданчиком. Виблискував гладким покриттям корпусу та загравав з нею сонячним зайчиком, немов хотів прямо зараз здійнятись сюди, до неї за хмари. Екіпаж корабля за лічені години відлетить з Місією до далекої галактики, щоб там відновити енергію Сонця над планетою, мешканці якої так цього чекають. На кораблі йшла підготовка до надглибокого анабіозу. Всі учасники Місії будуть занурені у сон на час довгого перельоту довжиною у мільйони років. Але такий спосіб сну призводить до повного та невідворотного стирання пам’яті. Всі спогади про особливості планети, з якої вони відлітають, її чарівну красу, тепле світло її ранкової зорі – все буде повністю видалено з пам’яті кожного. Про таку властивість сну, згідно з інструкцією Місії, не дозволялось знати нікому ні з команди, ні з персоналу зорелітних майданчиків. Наближався час прощатись. Вони з ним були разом довгі роки, але сьогодні Місія безкомпромісно розлучала їх заради великої мети.
***
Вона згадала, як зустрічала його… Того вечора вона лежала у високій траві посеред велетенського поля недалеко від дому та вдивлялась в небо. Недалеко від неї, ближче до гір, був облаштований майданчик для зупинки на їх планеті кораблів Місії. Вона чекала наступний корабель, який має зупинитись тут для відновлення Сонця. В небі з’явився вогник, який вона впізнала у перші ж миті його появи. То був вогонь двигунів міжгалактичного корабля. Вона звичним рухом заплела у свої коси ніч. Корабель плавно спустився на майданчик. Двигуни зупинились, та за кілька хвилин відчинились двері, і вийшов він… Він одразу подякував за те, що вона так вміло заплела ніч у коси, завдяки чому стало можливим безпечно посадити зореліт. Вона ж приголомшено дивилась на нього… Чому він не йде до неї в обійми? На що чекає?.. Це ж вона – його вічна, небесна, ніжна безмежність! Вона не могла повірити… Не хотіла вірити в те, що він не впізнав її.
Він тоді йшов полем після довгої дороги. Йому було незвично, та водночас так до мурашок знайомо – ставати у приємну м’яку, ледь вологу від вечірньої роси траву. Вони з командою прибули, щоб розпочати робити те, заради чого так довго йшли темним холодним простором. На підсвідомості він переглядав технологічні карти, щоб абсолютно вірно визначити порядок та час запуску процесів відновлення цього типу зорі. Відновлення буде тривати кілька століть. Він знову намагався відтворити у пам’яті, знайти у лабіринтах спогадів хоча б натяк, звідки у нього є такі неймовірно приємні та знайомі відчуття тієї дивної вологи вечірньої роси… Він ще не знав, що ні це, ні промені сонця, які підійматимуть їх на саме небо, він вже ніколи не зможе згадати.
***
Пролунав сигнал учасникам Місії піднятись на борт корабля. Вона поцілувала його. Пальці рук сплелись у прощальних обіймах та, сковзаючи, відчули останній дотик… Він пішов. Двері зачинились. Двигуни засвітились яскравим світлом променів Любові. Вона розплела коси та навколо розлилася ніч… Зореліт вистрілив у темряву в останню перед самим Закриттям мить… Її прекрасні очі, сповнені кришталевими краплями, проводжали вогник його корабля, який за кілька хвилин перейде до надсвітлової швидкості й не залишиться ні вогника, ні звуку, ні зв’язку з кораблем. Вона з ним більше ніколи не зустрінеться у цьому безмежному Всесвіті. А хмари над її планетою, за кілька століть знову будуть підсвічені Новим Сонцем.

2022 © Вячеслав Л.