Від початку нападу на нас, проходячи знайомими вулицями, я думав над тим, як винайти таку дієву зброю, що допомогла би надійно захистити красу нашого світу, наших неймовірних людей, врятувати та вберегти нашу чарівну Весну. Одного вечора я так само йшов з тими думками. Був вечір, здіймався легкий вітер, та схоже було, що незабаром почнеться дощ. Я неспішно прямував додому і побачив її. Вона стояла біля виходу на пірс та дивилась у бік океану, де у вечірній гущі проглядалась башта старого маяка. Проходячи біля неї, я помітив сльозу на її щоці. «Треба підійти, – подумав я, – спитати, може, щось трапилось, розрадити чи захистити». Вона дивилась перед собою. В очах у неї був увесь безмежний світ, який тонув сьогодні у глибокому відчаї.
— Привіт, – сказав я.
Вона не відповіла. Лише дрібно затремтіла. Я спитав, чи в неї все добре. І знову тиша продзвеніла навколо. «Вона, мабуть, відчуває холод», – подумав я та легенько, щоб не налякати, вкрив її своїм пальто. Тремтіння не припинялось, було видно що вона на межі. Потрібно було щось робити, і серце підказало мені… Несподівано для себе я поцілував її… Спочатку вона не ворухнулась, але тремтіння припинилось та відчай в очах затих.
— Ходімо далі, не стій на місці, так нічого не зміниш, – сказав я.
— Можна змінити, навіть ось так стоячи на місці, бо коли ми стоїмо, світ навколо нас продовжує рух, і тому ми також рухаємось відносно світу кудись, – відповіла вона.
—Так, – погодився я, бо й насправді у тому був певний сенс. — Але ж, коли ти стоїш, світ хоч і рухається, та не туди, куди хочеш ти, а у тому напрямку, куди веде сам світ.
— От він і привів мене до тебе, – сказала вона.
Я спитав:
— Ти вважаєш, це і є саме те, чого ти хотіла… Те, до чого йшла?
— Я знаю, це саме те, – впевнено відповіла вона. — Саме те… Тому й чекала на тебе тут.
— А зараз, коли я біля тебе, ти йдеш до мене чи від мене? — спробував пожартувати я.
— Я тут стою і чекаю, що ти робитимеш далі, – сказала вона з сумом.
Слова її луною полетіли за небокрай. І тоді я побачив – світ зупинився, все навколо завмерло, лише вітер навіював ноти далекої мелодії безмежності. Це було дуже дивно, та разом з тим неймовірно велично. Ми повільно пішли вздовж набережної. Я був зачарований. Ми йшли та тихо розмовляли. Говорили про все… Про неймовірну красу нашого світу, божественний початок добрих людей. Але також і про страждання, байдужість, війну та звірства потойбічних напівтварин, що прийшли на нашу землю вбити нас. І про те, що ми таки переможемо. Ми все йшли, а світ навколо так і стояв нерухомо… Відлунював своєю нескінченою симфонією. Кружляючи у тому незвичайному просторі, посеред неймовірно дивних подій, ми підійшли до мого дому.
— Ну, от ми й прийшли, тут я живу, – несподівано повідомила вона.
Я не заперечував, не сказав, що живу тут я, а натомість знову поцілував…
— Йдеш? – спитала Вона та поглянула у бік океану. Тоді я сказав їй, що навколо відбувається щось дивне, і що насправді в цьому домі живу також і я, та не бачив там її у жодній з кімнат …
— Бачиш зорю? – спитала вона, та поглянула догори.
Я подивився на небо та побачив там, на невеликому клаптику чистого простору, оточеного темними хмарами, одиноку, неймовірно яскраву зорю, яка виблискувала кришталево-прозорим сяйвом.
— Я можу прямо зараз дати її тобі, – сказала вона, простягла руку та, мов звичайного нічного світляка, взяла зорю у свою долоню, дала мені й сказала: — Тепер ти також так можеш.
Я був настільки здивований та приголомшений, що й не помітив, як ми опинились в домі, і вже було неважливо, хто саме тут живе…
Ми розмовляли всю ніч, а під ранок я зімкнув на мить очі та поринув у сон.
Коли прокинувся, побачив, що її вже не було. Лише світлячок сидів на підвіконні та неспішно мерехтів. Її не було… На мене находив відчай… І в ту мить я згадав – мені ж наснилось, що я спитав її ім’я, а вона відповіла прекрасною піснею: «Весна… Весна, Любове моя». Якби лише я міг закрити очі та повернутись у той сон… Я відчайдушно закричав: «Не й-д-и-и-и!..» Але світ вже починав рух далі, та дарував можливість кожній світлій душі зустріти свою Любов. І я також продовжив свій рух, та тепер я вже знав… Свідомо розумів та бачив, куди йти.
Ранкова зоря яскраво світила, як в сльозинках, у кожній краплині, що залишив на моєму вікні дощ. Я взяв олівець та чистий аркуш паперу. У моїй уяві вже неймовірно чітко, з надпрозорою ясністю, висвітлювалась та зброя, яка відтепер допоможе надійно захистити нас!

2022 © Вячеслав Л.